Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

– Бабусю Химо, пустіть!

Хтось майнув за жовтою шибкою, – в хаті блимала тонка, як прутик, свічечка.

– Чого тобі, Юро, а?

Оповів, задиханий, що і як.

Відьма підперла наморщену бороду рукою і таке сказала Юрі:

– Заки що зачнеш коли, зроби кому-будь стрічному добро. Хоч маленьке, хоч таке, що другий посміється. А вітер – той самий лютий, північний, він сидить зимою в Сліпому Яру, там, де торік опришки убили ґазду з Космача. Йди просто туди, і як він загуде, засвистить, дихне ледом, скажи йому, що тебе посилає Хима з Сикитури. Він буде над тим хвилю міркував, а ти швидко додай, щоби не зараз отямився: «Та сама, що, як ти сорочку латав, держала тобі один її крайок». Побачиш, не йно дасть тобі усю муку, ще й над дасть!

Уклонився Юра до землі, пішов.

Йде квапно, дорогу знає, нітрохи йому не банно. Коли – глянь! – над стежкою голий гліг у три прутики – кожним прутом клонить в іншу сторону. Скрипить, тужить гліг, аж у Юри під серцем ссе.

Зупинився, висмикнув гарасівку з ковніра сорочки, обв'язав нею всі три прутики, щоб було їм у купці легше жити.

Добре діло, маленьке, аж смішне. Зате до серця Юри приплила ніби тепла, весняна струя, у якій видно небо.

Далеко до Сліпого Яру, ой далеко! Над світом схилилася вже глибока північ, коли знеможений, оголомшений і голодний Юра станув над урвищем, кудою літком овеча стежка сходила у Сліпий Яр.

Подумав, як йому туди зійти по ожеледі, коли унизу, під самітнім дубом, побачив дідугана з зеленою плісню у кожній вижолобині грізного обличчя. Борода з ледових сосульок падала йому аж на стопи. На дідові була ледяна сорочка до колін, пояс з галуззя змерзлої скорушини. Гу, якою стужею віяло від дідугана!

Він зігнувся саме, щоби зняти з ніг онучі, позіхнув і… сколихнулися бори, зашурхотіла по своїх норах лісова твар, а Юра від удару воздуха упав над самим збочем яру та так уже й остав. З глибин скелі, саме під ним, озвалися могутні чиїсь голоси, а громовий відгук поніс їх далеко в Бескид.

– Розказуй, вітре, пора кидати наш сон? Може, хвиля наспіла? Булатні мечі ждуть не діждуться пори визволяти рідну країну!

З глибин гомонів дзвін металевих панцирів, глухий брязкіт оружжя і протяжні оклики, якими сплячі у підземеллі лицарі будили один одного.

А вітер розвів руки з корчавими пальцями, тряс сивою головою з зірками моху у жмутках волосся.

– Не час, лицарі, не час!

– Що ж ти бачив? Що чував?

– Бодай не говорити! Оноді налетіла ворожа хмара над міста й села, кругом грабіж, пожари… Пав поклик: «До зброї, сини поневоленого народу!»

І зачорніли бескидські ліси від тих, що ховалися… від заклику помочі рідній землі…

Знову ж голос якийсь, горючий як сонце, глумливо поспитав:

– Що ж далі, вістуне здалека?

– І ще бачив я, – стогнав вітер, – як люди торгували споневіреною ненькою, – в розкішних убраннях, за трапезою, де пили сяйливі вина, зацитькували совість…

Тепер з нутра скелі прилетів голос ніби соловія. (Мабуть, юнак, що напровесні в бою поляг, так говорив…):

– А могили, вітре, могили борців? (Голос розплився в болючому дрижанні…)

Буйний не зараз відповів:

– Нарід ваш, лицарі, не знає вдячності… Могили його наилучших синів чорніють забуті по полях, при дорогах. Стежок до них не видно, і хрести повалилися…

У відповідь на слова дідугана з глуші підземелля залунали оклики гніву і болю; здавалося, грім котиться по склонах сонних гір… А потім – брязкіт мечів, твердий стукіт ніби старинних щитів, оббитих ремнем, дзвін панцирів та копій: бескидські лицарі клалися на свої узголов'я з опоки, дожидати – нового покоління.

Стихло, – ще тільки протягло зашуміла лісова гуща і мов град вилискнів: то великі посипалися з гілок ледяні сльози.

І був би Юра вернув мовчки, відки прийшов, з тернем у серці від діймаючого стиду і тим рум'янцем аж по брови над стривоженими очима, коли б нараз не почув на собі вигрібущого погляду дідугана… Серце Юри на хвилю стануло тихо…

Але зараз він отямився і бадьоро поздоровив діда:

– Бог вам на поміч! Мене посилає тут стара Хима з Сикитури. Віддайте мою муку, будь ласка. Ви взяли її у мене коло церкви на Зеленім куті.

– Хто такий з Сикитури, а-а? – дивувався дід.

– А Хима, що, як ви сорочку латали, один її крайок вам придержувала.

– Ге-ге-ге! – сміявся дід, аж земля дрижала. – Крутії ви, крутії, ти і твоя Хима! Проте бери свою муку, трохи вона з снігом і чатинням, та паляниці будуть! А тут оріхи, що вивірка нащадила, зерно, що хом'як приніс… Давай сюди бесаги, гей!

Бесагів не було, Юра скинув свитину з себе та й униз.

– Ось тобі в дорогу мій кінь щонайбистріший! – жартливо вигукував дід і швирнув уверх ялинкою, видертою в яру. До верховіття прив'язав добре навантажену і завузлену Юрину дранку.

Тепер підніс корчаві ручища над сивою головою у зірках моху та шпильках ялиць і закликав:

– Розступіться гори, хмари, най сонечко сходить!

Зовсім як у пісні.

Метко сів Юра на свого зеленого коня, погнали стрімголов! То майнув верх якийсь, а над ним рудий серп місяця, то зачорніло жахливе провалля і щезло, або ріка блакитна, як дівоцька бинда, залисніла між горами і згасла.

Се була подорож!

Серце мліло від сього бурхливого лету і у рамен чередаря ніби виростали крила, сильні і лопотливі, мов у кречета.

Рання заграва червоною стрічкою опливала схід неба, коли Юра, не спиняючись ні на хвилю у своїй величавій подорожі, станув перед латаними дверми своєї хижі край потока.

Перш ніж увійти туди, він кріпко вгрузнув у сніг перед порогом, зняв шапку, а тоді глянув округ на сю мряками сповиту землю і прошепотів з чуттям:

– Не обманю я твоєї віри, рідна, ні! І по Юдин гріш руку не простягну, хоч який я убогий! А коли стріну опущену всіми могилу, що до неї стежок не видно, оберу її з бур'янів, квітками закосичу і спом'яну сю дорогу кров, що тобою, земле, протікає. Може, скорше побачу приспаних лицарів, як чорними вірлами грянуть з Бескиду у бій!

Поміж нічні хмари заблистів у сій хвилі ясний вирізок поранного неба. Се глядів на Юру чередаря сам Бог, отулений в світло.

Літературні казки

Леопольд фон Захер-Мазох